Центр Розвитку Вуличних Культур Павла Ігнатченка об'єднує молодь Охтирки та дарує їй надію.
У будній день в Охтирці, невеликому місті в Україні, за тридцять кілометрів від лінії фронту, можна почути гуркіт скейтборду, сплеск електронної музики або вигуки групи підлітків, які вчаться діджеїти на вінілі. А потім, розтинаючи простір, лунає сирена повітряної тривоги.
Ніхто не панікує.
Молодь піднімає очі, переглядається, перевіряє телефони. Волонтер біля входу киває в бік найближчого укриття. Усе на мить завмирає, але енергія в кімнаті не зникає. В Охтирці ритм війни і ритм молодості навчились, якимось чином, співіснувати.
Це Центр Розвитку Вуличних Культур - скромна неурядова організація, яка перетворила виживання на акт творчості. Її засновник Павло Ігнатченко формулює місію просто: «Ми хочемо дати молоді доступ до нормального соціального життя, навіть у таких складних обставинах».
Але те, що Павло має на увазі під «нормальним», набуло нового значення з 2022 року, коли Охтирка зазнала важких бомбардувань і майбутнє міста здавалося вкрай непевним.
У перші дні вторгнення команда Павла допомагала місцевим військовим. Їхні культурні проєкти - скейт-рампи, майстер-класи з графіті та діджейські вечори - стихли. Коли через рік мешканці почали повертатися, він побачив щось надзвичайне: ті самі молоді люди, які втекли, поверталися, шукаючи зв'язку, ідентичності та надії. «Я зрозумів, що відновлення культурного життя є таким же важливим, як і відбудова будинків, — каже Павло. — Якщо немає нічого, що змушує тебе залишитися, місто повільно помирає».
Це просте спостереження відображає закономірність, помітну у всіх регіонах України, що постраждали від війни. Відбудова починається не з інфраструктури, а зі змісту.
Простір де хочеться лишитись
Центр Розвитку Вуличних Культур — це не просто молодіжний клуб, це мініатюрна система стабільності. Тут є книги й журнали сучасних українських та європейських видавництв, настільний теніс та скейтборди, діджейське обладнання і майстер-класи з апсайклінгу. Тут проводяться лекції, мистецькі заходи та сесії з графіті, які, за словами Павла, «підтримують настрій і дають молоді відчуття причетності до життя рідного міста».
Щомісяця Центр відвідують понад 500 мешканців міста, де кожна повітряна тривога може бути останньою. Одна ця цифра свідчить про парадоксальну істину: у час небезпеки люди шукають не лише безпеки, а й приналежності.
«Охтирка живе в умовах постійного ризику, – каже Павло. - Неможливо працювати, якщо реагувати на кожну тривогу. Ми відстежуємо реальні загрози, але загалом просто живемо далі». За цим спокійним прагматизмом проступає психологічна істина, відома всім, хто досліджує спільноти, що перебувають під стресом: стійкість виникає не від ігнорування небезпеки, а від відмови дозволити їй визначати сенс.
Підтримка EED надійшла у вирішальний момент. Втративши частину команди (хтось пішов у військо, хтось не повернувся), Павло зіткнувся з неможливим вибором: згортати діяльність чи переосмислювати роботу. Завдяки інституційному фінансуванню та зміцненню спроможності Центр посилив структуру, підготував нових працівників і чіткіше визначив фокус. «Ми стали більш впевненими в тому, що робимо, - каже Павло. - Більш згуртованими як команда. Більш помітними для громади».
Сьогодні шестеро постійних співробітників керують усім: від заходів до комунікацій та протоколів безпеки. Вони чітко знають, як діяти у разі повітряної тривоги. Вони навчилися зупиняти діджей-сети посеред біту і відновлювати їх після відбою. Хореографія обережності та непокори.
Культура як інфраструктура
Те, що створив Павло, може не виглядати як традиційна гуманітарна діяльність. Тут немає продовольчих пайків чи аптечок. Але Центр виконує інший вид екстреної допомоги: емоційну інфраструктуру.
Кожен скейтер, читач чи графіті-художник, що заходить у ці двері, бере участь в акті громадянської стійкості. Вони ніби кажуть: я досі тут.
Коли Павло запровадив невелику вхідну плату - 50 гривень у будні та 100 у вихідні - він не знав, як люди відреагують. «І люди були готові платити, - каже він, усміхаючись. Це був найкращий відгук: те, що ми робимо, має справжню цінність».
Плата покриває лише частину витрат. Решта - внески локальних бізнесів, мерч та донори. Більшість грантів проєктні й короткострокові; інституційна підтримка EED дала щось значно рідкісніше: простір для дихання, переосмислення та зростання.
Це важливо. У донорській роботі вплив часто вимірюють цифрами: учасники, активності, показники. Але модель EED і досвід Павла показують, що довгострокові зміни починаються з організацій, здатних пережити невизначеність. Стійкість — це не проєкт. Це звичка.
Межі «нормальності»
Та все ж бувають дні, коли оптимізм здається розкішшю. Масові публічні заходи досі обмежені правилами безпеки. Багато талановитих молодих мешканців Охтирки виїхали - хтось у великі міста, хтось за кордон. А новий закон, що дозволяє чоловікам віком від 18 до 25 років виїздити з України, лише посилив відтік.
«Ми вже втратили одного колегу після того, як закон набув чинності, - тихо каже Павло. - Тепер нам знову потрібно вкладати час і ресурси, щоб навчити когось нового».
У його словах немає гіркоти. Лише спокійний прагматизм: учитися, адаптуватися, повторювати. Команда почала документувати процеси, ділитися навичками одне з одним, щоб робота могла продовжуватися навіть тоді, коли хтось піде. «Ми обмінюємося знаннями, щоб Центр міг плавно працювати за будь-яких обставин», — каже Павло. Стратегія, запозичена в стартапів і рятувальників.
Син, простір і відчуття майбутнього
Якщо є один образ, який найточніше передає, що намагається збудувати Павло, то ось він: його маленький син із скейтбордом під пахвою, стоїть на подвір’ї Центру й чекає своєї черги на рампу.
«Мій син відвідує багато активностей Центру, — каже Павло. — Для мене це найкращий показник успіху».
Це не гучна заява про націєтворення чи післявоєнну відбудову. Це проста дія — батько створює маленький простір щоб потішити свою дитину. Але в цій дії видно оновлення, яке не вимірюється цифрами: неперервність звичайного життя, навіть коли в ньому немає нічого звичайного.
В Охтирці саме це щодня роблять Павло та його команда. Вони поводяться так, ніби мир, творчість і громадське життя — не далекі цілі, а реальність, яку потрібно репетирувати вже зараз. Діджейська практика у напівтемній кімнаті. Нове графіті на побитій стіні. Дівчина на скейтборді, яка сміється, поки над містом лунають сирени.
Ця ініціатива була підтримана завдяки внеску Європейського Союзу до Європейського фонду для демократії (EED)
