У Черкасах «18000» Олени Щепак переосмислює можливості місцевої журналістики — і те, кому вона належить.
Олена Щепак ще тільки починала свою кар’єру, працюючи в місцевій редакції в Черкасах, коли вперше помітила, що щось не так. Спочатку в одній статті пом’якшили критику, потім іншу тихо зняли з публікації. Далі відбулася знайома розмова — спершу делікатна, а згодом менш прихована — про те, які теми варто і не варто висвітлювати. У власника були свої погляди, і, як виявилося, редакція мала їх відображати.
Деякий час Олена та її колеги намагалися обходити це, як це робить більшість журналістів. Вони переконували себе, що це тимчасово, з цим можна впоратись, або просто так заведено. Але розрив між тим, про що вони хотіли писати, і тим, що їм дозволяли публікувати, постійно зростав.
Зрештою майже не залишилося простору для компромісів, і троє принципових журналістів пішли, щоб створити власне медіа — незалежне, невелике й підзвітне лише своїй редакційній команді. Вони назвали його «18000» — за поштовим індексом Черкас. Це був їхній спосіб сказати: це наше, і воно належить цьому місту.
Далі була історія успіху. Засноване у 2019 році, «18000» виросло до команди з 14 людей. Його сайт відвідують близько 300 000 користувачів щомісяця — приблизно стільки ж, скільки населення самого міста. Видання створює розслідувальні матеріали разом із якісним відеоконтентом, формуючи репутацію не лише як медіа, яке викриває зловживання, а й робить їх видимими та доступними для поширення.
Зв’язок між журналістикою та громадянською активністю
Але більш цікава історія — не про зростання. Вона про зв’язок між журналістикою та громадянською діяльністю.
У певний момент читачі вийшли на вулиці з плакатами, на яких були заголовки розслідувань «18000». З’явилися петиції, і місцеві чиновники були змушені реагувати. Межа між аудиторією та учасниками подій почала розмиватися.
«Наша робота має реальний вплив», — каже Олена.
На жаль, вплив не оплачує зарплати. Незалежні медіа, особливо розслідувальні, знаходяться у стані постійної фінансової нестабільності. Їх дорого утримувати, і вони мають менш конкурентноспроможні на ринку, де реклами або недостатньо, або вона компрометує. Кваліфіковані журналісти, тривалі розслідування, виробничі витрати — усе це коштує недешево.
Для «18000», як і для багатьох українських медіа, фінансування від міжнародних донорів стало фундаментом. Аж раптом це змінилось— коли на початку 2025 року фінансування зі США, яке раніше було ключовим джерелом підтримки, призупинили. Наслідки були негайними й екзистенційними, адже такі редакції, як у Олени, не мають значних резервів. У них є зарплати, оренда та дедлайни.
«Без донорського фінансування дуже ймовірно, що медіа, де власник диктує редакційну політику, залишаться, тоді як незалежні можуть зникнути», — пояснює вона. «Завдяки екстреній підтримці від EED у 2025 році ми змогли пережити цю паузу без втрати якості, команди та офісу».
Редакція збереглася, а їхні розслідування тривали. Світло в офісі, коли була електрика, не згасало. Але дещо змінилося.
«Ми почали інакше дивитися на те, що можемо зробити для свого майбутнього», — каже Олена.
Стратегія отримання доходів
Команда розширила комерційну діяльність, експериментуючи з новими рекламними форматами, зберігаючи при цьому суворі етичні межі. Жодних мікрокредитів, азартних ігор чи сумнівних фінансових схем. Це рішення коштує грошей у короткостроковій перспективі й будує довіру в довгостроковій — компроміс, про який багато хто говорить, але мало хто послідовно дотримується.
Після фінансового шоку зв’язок «18000» із читачами ще більше зміцнів. Частішими стали фандрейзингові кампанії, організовувалися події, з’явився брендований мерч. Почала формуватися спільнота учасників — нині це понад 200 людей.
У країні, що перебуває у стані війни, де економічний тиск обмежує можливості людей донатити, рішення підтримати локальне розслідувальне медіа стає актом участі в демократичному житті.
Є й більш інституційні форми підтримки. Cherkasy IT Cluster — об’єднання місцевих технологічних компаній — фінансово підтримує «18000» від самого початку, не втручаючись у редакційну політику. Щороку редакція звітує перед кластером, фактично доводячи не лише потребу у фінансуванні, а й свою значущість. Це, по-своєму, модель взаємодії між громадським і приватним секторами, яка працює саме тому, що поважає межі.
Не всі подібні відносини настільки ж прості. Спроби співпраці з місцевим бізнесом інколи викликали негативну реакцію влади. В одному випадку кафе, яке співпрацювало з «18000», зіткнулося з адміністративним тиском — наприклад, обмеженнями на літню терасу та натяками на те, що варто «ретельніше обирати партнерів». Так працює влада, коли не може безпосередньо контролювати повідомлення: вона тисне на екосистему навколо.
Адаптація до війни та штучного інтелекту
І, звісно, є війна. Черкаси не на лінії фронту, але війна всюди. Російські атаки на енергетичну інфраструктуру призвели до тривалих відключень електроенергії — до 16 годин на добу. Для редакції, яка значною мірою покладається на відеовиробництво, електрика є необхідною умовою.
Тим часом адаптація стала щоденною практикою для «18000». Вони перетворюють довгі розслідування на короткі відео, зручні для перегляду з мобільних пристроїв, адже соціальні мережі залишаються доступними навіть тоді, коли сайти — ні. Вони розширили свою присутність майже в усіх основних соцмережах, слідуючи за своєю аудиторією всюди, де можуть її досягти.
Редакція також стикається з іншим типом виклику — штучним інтелектом. «Ми розуміємо, що ШІ забирає частину нашої аудиторії», — зазначає Олена. Команда вирішила співпрацювати з експертами, щоб їхній контент з’являвся в системах рекомендацій ШІ. Рівень дистрибуції журналістики змінюється, і виживання залежить від раннього розуміння цих змін.
І, нарешті, майбутнє. Для Олени воно включає дещо майже парадоксальне в часи обмежених ресурсів: школу для журналістів-розслідувачів. Причина проста: бракує підготовлених фахівців, і без них уся модель слабшає. Це довгострокова інвестиція у спроможність у той момент, коли короткострокове виживання все ще потребує уваги.
Через сім років стало очевидно, що рішення, з якого почалося «18000» — цей тихий крок трьох принципових журналістів — було не лише про те, щоб щось залишити позаду. Йшлося про створення чогось нового й стійкого, тісно пов’язаного зі своєю спільнотою.
Ця стаття відображає погляди учасників програми і не обов’язково представляє офіційну позицію EED.
Ця ініціатива була підтримана завдяки внеску Європейського Союзу до EED.
