Escape from occupied Ukraine

Apply for support

870 X 544 Vilne 3

 

Вранці 24 лютого, після того, як Росія атакувала Україну, я з чоловіком вирушила до його родичів у селі Лубянка Київської області. Ми планували зібратися разом і поїхати на захід України, щоби приймати рішення, що робити далі.

Село Луб‘янка розташоване в районі Гостомеля, Бучі, Бородянки. З перших годин повномасштабного російського вторгнення там почалися інтенсивні бої за Гостомельський аеродром.

Події розвивалися дуже стрімко. Навколо нас в той же день підірвали декілька мостів, якими ми повинні були рухатись, щоб виїхати із села. Одразу почала літати російська авіація та зайшли колони бронетехніки декілька десятків одиниць бойових машин. Почалися інтенсивні обстріли. Частину шляхів вже контролювали російські військові. Ми вирішили оцінити обстановку, спланувати маршрут і виїхати наступного дня.

25 лютого з вікна третього поверху будинку ми побачили, що цивільний мікроавтобус прямує на виїзд із села. В його сторону росіяни розвернули БМП та поцілили просто в авто. Подібне трапилось через декілька днів із ще однією цивільною машиною. Стало зрозуміло, що виїжджати звідси небезпечно. Ми опинились в повному оточенні російських військових. Не було жодних автомобільних чи піших маршрутів, щоби покинути цей район.

Ми вирішили спробувати бути корисними в тій ситуації, в якій опинились. Спостерігали за переміщеннями російської техніки та передавали інформацію. Це допомагало українським артилеристам та іншим військовим. На третьому поверсі будинку був зв‘язок та періодично з‘являвся інтернет. Це давало змогу отримувати новини, допомагати деяким працівникам Вільного радіо виїхати зі сходу, знайти житло, оплачувати першочергові потреби та координувати роботу колективу. На фото і відео ми фіксували події, які відбуваються навколо нас.

За кількадесят метрів від будинку були позиції російської артилерії вони звідти обстрілювали Гостомель, Бучу, Бородянку, Макарів, Київ та околиці. Тут постійно була авіація та бронетехніка росіян.

9 березня вранці ми побачили колону бронетехніки із більш як 50 одиниць, яка встала біля будинків та в лісі за менш як сто метрів від нас, та кадирівців і росіян, які пішли в будинки сусідів. Відбитися мисливською зброєю від такої кількості військових, ще й із бронетехнікою, було неможливо.

Тоді вже були кілька офіційних повідомлень про те, що в наш район зайшли підрозділи кадирівців, були зафіксовані випадки мародерства та розстрілів цивільних мешканців. Вбили також очільника Гостомеля, коли він роздавав людям хліб та ліки, та двох волонтерів. Були розстріляні кілька автомобілів місцевих, які намагались виїхати в більш безпечні райони. Ми бачили, що деякі БМП розвернуті в сторону будинків, де мешкали ми й інші люди.

Ми з чоловіком взяли по одній рушниці, набої, документи, готівку, телефони, повербанк та втекли до лісу. Напередодні заховали решта зброї та техніку. Була підтверджена інформація, що ноутбуки та фотовідеотехніку ретельно перевіряють та знищують. Забрати все з собою не було ні часу, ні можливості. Господарі дому пенсіонери, не мали б викликати особливих підозр. Наша присутність могла стати загрозою не тільки для нас, а й для них.

Ми відійшли десь на кілометр, почули жіночий крик, гавкіт собак та автоматні черги. Побачили велике скупчення бронетехніки поряд з нами. Зв‘язку із господарями дому не було. Ми вирішили йти далі.

870 X 544 Vilne 2

 

Прямували через ліс. Оминали позиції росіян, їхні пости, табори і патрулі. Чекали більше 3 годин на одному місці, поки над нами кружляли бойові літаки. Близько опівночі дістались до села Буда-Бабинецька. Пробрались у старий закинутий будинок на околиці і переночували там. Всю ніч з села росіяни вели обстріли з артилерії. На горищі будинку заховали зброю, частину документів, набої і вирушили в село. Попросили в місцевих мешканців води та розпитали про обстановку навколо.

Надворі було -9 градусів, дув сильний вітер. У нас з собою не було їжі і води, тому ми почали рухатись лісовими дорогами, а не через чагарники. Вийшли в селі Микуличі поряд із автобусною зупинкою за 50 метрів від блокпосту росіян. Село було окуповане.

Нас прийняв місцевий мешканець. Він пригостив обідом і запропонував перечекати морози в домі його сусідів, які виїхали кілька днів тому. На наступні 2 дні прогнозували 8-9 градусів нижче нуля. Наші телефони були розряджені, зарядити їх не було де. У нас не було паперової карти чи компасу. На цей момент ми пройшли вже близько 19 кілометрів, залишалось ще орієнтовно 25. Обстановка навколо швидко змінювалась.

Ми переночували і вранці цей чоловік сказав, що з села мають їхати евакуаційні автобуси, оголосили “зелений коридор”. Ми знали, що такі коридори є “російською рулеткою”. Часом людей вбивали під час евакуації. Але тікати лісами по окупованих територіях було так само небезпечно і непевно. Ми чекали весь день, але евакуації не було. В цей день на зв‘язок вперше вийшли родичі чоловіка, які повідомили, що вони живі і виїхали з села.

Наступного дня до Микулич все ж приїхали українські рятувальники, Червоний Хрест та автобуси, щоб вивезти людей. Ми доїхали до Білогородки, а звідти до Києва.

В чужому одязі, без особистих речей, апаратури, зброї, машини. Але живі.